Вчитель української мови і літератури та зарубіжної літератури І категорії

Творче кредо: "Коли мої учні виростуть і підуть  у доросле життя, вони будуть лікарями, вчителями і просто робітниками, а найголовніше - вони будуть людьми."

Життєве кредо: "Прожити життя так, аби не соромно було оглядатися назад"

Світ  моїх захоплень: "Коли на душі буває сумно, коли настає  чорна смуга життя, коли доля випробовує на міцність -  розрадою стають діти і квіти. Адже ці два  поняття не можливо розділити. діти - як  квіти, а квіти, як діти:  потребують уваги і догляду."

 

«Бережіть мудрість сформовану віками»

Народна мудрість говорить: «Стався до людей так, як хотів би щоб ставилися до тебе»  Це не просто слова, це досвід сформований протягом багатьох століть, це життєва мудрість набута в стражданні і злиднях, війнах і голоді, занепаді і розквіті. Багато пережив український народ, багато поневірянь випало на долю нації. Та все-таки ми можемо з гордістю назвати себе патріотами. Бо наперекір усім бідам не забули свого походження, намагаємося берегти народні звичаї, відроджуємо забуті традиції, вишукуємо та досліджуємо давні обряди. Можливо, знайдуться в суспільстві люди які не розуміють навіщо це все. Які впевнені в тому, що треба жити сьогоденням і не озиратися назад, які часто говорять, що треба йти вперед. Жити в ногу з часом. Безсумнівно ці слова непозбуті сенсу, але все-таки тільки людина, яка має добре серце з теплотою і бережливістю відноситься до народних надбань.

     Ми живемо в ХІ столітті. Це час швидкостей і технологій, досконалої техніки та комп’ютерів, мобільного зв’язку та Інтернету, це час високої, часто незрозумілої моди. Та поряд з стрімким розвитком новітніх технологій відходить на задній план, незаслужено призабувається стара, але мудра та добра книга. Вона жила раніше за нас, вона навчала життєвим премудростям наших пращурів, її свято берегли і передавали з покоління до покоління. Бо книга ненав’язливо виховувала дітей. Їй відводили почесне місце у кімнаті. Неважливо що книга була без малюнків, часто пошарпана та пожовтіла від часу. Від цього вона ставала ще ціннішою. Та давайте задумаємося над тим, що ми залишимо у спадок нашим нащадкам, що зможуть розповісти про нас своїм дітям наші онуки.

    Пригадую як в дитинстві бабуся розповідала про страшні воєнні роки та тяжкий післявоєнний період, як плакала нишком, згадуючи своє дитинство, та все примовляла: «Не дай, Боже, ще раз пережити таке!» Від таких її спогадів на душі ставало незрозуміло боляче: чи то від розповіді, чи від бабусиних сліз.  А ще вона говорила про міцну дружбу односельців, про співчуття та добре ставлення одне до одного. Лише згодом я зрозуміла наскільки важливе виховання доброти у дитячій душі. Я росла у великій державі, яку зараз називають помилкою та всіляко висміюють. Історики різняться у своїх дослідження та фактах, навчальні програми у школах змінюють чи не кожного року, відшукують все нові досі невідомі  письменники та їх твори. Таке слово як «цензура» зараз недоречне, книга перестала бути цінністю. Чому? В чому причина? Хіба у школі перестали вивчати українську та зарубіжну літератури? Ні! Ці предмети є.  Тоді в чому ж причина? А причина у нашому суспільстві. Бо не лише школа виховує. Функція виховання дітей, насамперед, покладена на їхніх батьків. Запитайте у сучасних батьків про книги у їхніх родинах. Чи є вони взагалі? А якщо і є, то чи читають вони казки своїм дітям?

  Більшість з сучасних батьків вам відповість: «Навіщо читати, адже є комп’ютер, телевізор, ДВД програвач?» Так, наші родини забезпечені сучасною технікою, але знайти у їхніх домівках книги Дімарова, Нестайка, Грицька Бойка чи просто збірочку українських народних казок дуже важко.

  Чим зайняті наші діти в позаурочний час? Вони години проводять перед телевізором чи комп’ютером. Чи бачили ви в які ігри вони грають? Завдання у цих іграх усі на один мотив: убити, нашкодити, вкрасти, обдурити, перехитрити. У грі перемагає той, хто вбив, обдурив, обікрав, щось зламав і тому подібне. Такі ігри виховують майбутніх злочинців. Вони впевнені, що робити добро це погано, бо ти програєш…

   Моє покоління, як і попереднє, виросло на мультику «Ну, постривай!» І що я чую зараз? З екрана телевізора говорять, що це жорстокий мультик, що його необхідно заборонити, що він травмує дитячу психіку. Так і хочеться сказати: «Люди! Схаменіться! Поверніть нашим дітям нормальне, щасливе  дитинство. Задумайтеся над тим, що дивляться ваші діти! Чому їх навчать «Родина Адамсів», «Шрек», «Зоряні війни»?..»

     «Коли мої учні виростуть і підуть у доросле життя, вони будуть лікарями, вчителями, робітниками, а найголовніше – вони будуть людьми!» - це моє творче кредо. І це не просто слова. Я намагаюся прищепити дітям любов до книги, стараюся зацікавити їх творами наших письменників – класиків: Лесі Українки, Всеволода Нестайка, Анатолія Дімарова, Григора Тютюнника та інших. Хочу щоб вони розуміли, що зло – це погано, що робити комусь боляче – це страшний гріх перед людьми.

   Поряд з добром прагну виховати у своїх учнях співчуття та співпереживання. Найвдаліше це можна зробити на уроках позакласного читання. Наприклад твір Григора Тютюнника «Вогник далеко в степу». Коли я читали його на уроці літератури, то побачила у очах своїх вихованців сльози. Це були сльози співчуття, жалю. Діти переживали за долю головного героя, коли той зустрівся з вовком. Я вважаю, що моя мета досягнута, бо лише добра людина здатна на співчуття, лише добре серце переживає за долю інших.

   Також матеріалом для виховання добра у дитячих серцях можуть стати твори Євгена Гуцала, Михайла Коцюбинського, Антіна Лотоцького, Василя Симоненка та інших.

    Дитинство – найкраща пора людського життя. Маленькій людині хочеться швидше вирости і бути схожим на своїх батьків. І саме в період формування особистості важливим стає родинне виховання у кращих народних традиціях. Коли шестирічний малюк переступає поріг школи – функція  виховання автоматично переходить на вчителя. Часто говорять, що учні початкової школи схожі на своїх вчителів. Можливо в цьому є доля правди. Оскільки за фахом я філолог, то своїм учням намагаюся прищепити любов до слова, літератури, книги, народних звичаїв, праці, а головне – любов до добрих вчинків і справ. І у моїй роботі головними помічниками є книги. Тож, шановні колеги, переконуйте своїх вихованців у тому, що читати літературу – це престижно, що бути високоосвіченою людиною – це модно, робити добро – не принизливо, а почесно!

   Доброта – це чутливе, дружнє ставлення до людей; привітність, ласка, прихильність. Таке визначення дається в тлумачному словнику української мови. Доброта – це ще й співчуття, щирість і щедрість людської душі і велика любов. Але добра людина з прихильністю і з любов’ю ставиться не лише до людей, а й до рослин і тварин. Адже всі ми – частинка живої природи Всім  однаково боляче, коли нас ударять, всім однаково, коли нас принижують. Тому добра людина не образить, не принизить і не завдасть нікому болю. Не даремно ми наділені розумом, вміємо мислити, розуміти, говорити, співчувати, любити.

Запам’ятай! Ти людина! А людина несе відповідальність за те, що відбувається у світі. Добро завжди починається з людини. На закінчення хочу зачитати такі віршовані рядки:

                  Запам’ятай, моя дитино, з юних літ.

На все життя, щоб знала, як прожити.

Людина для добра приходить в світ

Й покликана завжди добро творити.

Нелегко це, хто що б не говорив,

Й не кожному зробити це вдається.

Бо в світі стільки смертних є гріхів,

Що доброта не завжди йде до серця.

Та  ти людина і тому учись

Добро творити, людям співчувати.

До цього світу пильно придивись,

Злим помислам навчися лад давати.

Йди з добротою – це собі затям,

Із ласкою, прихильністю, привітно.

Й не розлучайся з добрим почуттям,

Хай доброта в душі суцвіттям квітне!