Пошукова робота
Мистецтво в бабусиній скрині
Чи доводилось вам бачити українську скриню? Думаю, більшість із вас відповість: «Так». А чи цікавилися ви що знаходиться у ній? у багатьох українських оселях і нині є цей стародавній предмет побуту. І, на відміну від сучасних меблів, не вицвітає з часом, не псується. Бо зроблена вона зі справжнього дерева умілими руками майстра.
Бабусина скриня
Стоїть у світлиці бабусина скриня:
Велика, мальована, гарна і нині.
Не просто предмет побутового вжитку –
Ця скриня – хранитель й оберіг пережитку.
Неначе архів історичної казки,
Оберіг материнської доброї ласки.
Щемливо сердечко у грудях тріпоче,
Онука послухати розповідь хоче
Про всі оті речі, що сховані в скрині,
Бабуся готує розповідь нині.
Ось цей рушничок, що бабуся дістала,
Це ним вся родина малятко стрічала.
Це він її вперше до хати завів,
Щоб рід не кінчався, а більше міцнів.
І те немовля росло підростало,
Із нього невдовзі дівча миле стало.
А мати дитині вдягла вишиванку:
Білесеньку й ніжну в неділеньку зранку.
І дівчина та з кожним роком міцніла,
Бо біла сорочечка пестила й гріла.
І стала сорочечка та замала.
Бабуся вже більшу шить почала.
Нарешті готова обнова чекана,
Вдягла її дівчина – справжняя панна:
Весела і ніжна, як тепла весна,
Онуці й самій вишивать вже пора,
Бо вже незабаром надійде той час,
Коли старости завітають до нас.
Л. В. Дугенець
Дійсно, скриня – це сімейний оберіг, бо зберіться в ній не лише повсякденні речі, а й обрядові, які передають з покоління до покоління, зберігають як реліквію.
У скрині моєї бабусі є чимало витворів мистецтва. І коли зазирнути в неї та роздивитися, то кожна річ відображає сторінку життя, якусь подію.
Моя бабуся Дугенець Антоніна Михайлівна народилася 28 листопада 1937 року у селі Приліпка Козельщинського району Полтавської області. Чимало поневірянь випало на її долю: війна, пожежа, яка залишила сім’ю без житла, голод. Рано залишилась бабуся без батька (він помер коли бабусі було 6 років). Тяжко було жити одній жінці з двома дітьми. Та бабуся розуміла скрутне становище своєї сім’ї і всіляко допомагала: будучи ще малою наймалася пасти людських овець, щоб хоч якісь кошти заробити. Одним словом бабуся була трудолюбивою ще з дитинства. Після війни почали будувати хату, облаштовувати подвір’я. Бабуся Тоня рано пішла працювати дояркою – їй було лише16 років. Праця була тяжкою: на роботу доводилося іти у 2 години ночі. А подоївши корів ще й пасти треба.
Та, не дивлячись на це, бабуся любила вишивку і кожну вільну хвилину присвячувала народному мистецтву. Коли пасла корів, то брала з собою нитки та гачок, аби виплести мереживо для своїх рушників.
Здавна вважалося, що дівчина, яка не вміє вишивати і не придбала рушників до свого одруження – ледащо. Саме за кількістю та якістю рушників оцінювали наречену як майбутню господиню. Переглядаючи речі зі скрині з упевненістю можна сказати, що моя бабуся ще з юності була гарною господинею. Серед її речей чимало рушників, сорочок, простирадл, серветок, наволочок, килимів, які і нині прикрашають бабусину оселю.
На рушниках переважають рослинні орнаменти, бо бабуся дуже любить квіти, то і на вишивках зображувала їх. Такими рушниками прикрашаємо оселю до великих свят: Різдва, Великодня, Трійці та інших.
Є в нашій сім’ї і обрядові речі, які зберігаються як реліквія. Це чоловічі сорочки, які бабуся вишивала для дідуся:
народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом шиття, ткання, вибійки тощо, людну оберігали від «поганого» ока, злих духів. Велике значення мала обрядова функція. Вона вимагала спеціально виготовленого одягу для певного обряду чи події. Одяг був святковий і буденний. Та, незважаючи на призначення, на кожній сорочці візерунки наносились на грудях, рукавах, комірі. Люди вірили, що саме вишивка має оберегові властивості: на грудях – захищає серце, на рукавах – робить руки сильними. Сорочка пошита з вибіленого полотна, нитками «муліне». Вишивка виконана у техніці геометричного орнаменту, що було характерно для чоловічих сорочок.
У вишивках на жіночому одязі геометричний орнамент поєднували з рослинними символами та елементами. Так, як на жіночій сорочці бабусі.
З великою пошаною у нашій родині відносяться до обрядових рушників. Ці рушники переходять з покоління в покоління: так, наприклад, рушник, яким виряджали до армії мого тата, бабуся передала моїй мамі.
На рушничкові зображена підкова – оберіг від лихого ока та злих чарів. Заквітчана підкова квітами, як побажання квітучої долі та щасливого повернення додому. Цей рушник зберігає тепло материнських рук, світлі думки про сина. Мереживо, яким прикрашено рушник, також виплетений руками моєї бабусі.
Також у мами зберігаються рушники, якими зустрічала бабуся їх із татом у день одруження, та подавала весільний хліб.
Вишивка виконана на «коленкорі» гладдю. На рушнику зображені квіти, як побажання квітучої долі молодятам. Дуже важливо у весільному рушничкові, щоб не було з виворітного боку жодного вузлика, щоб стібки лежали рівно, без перехресть. Саме таких вимог дотримувалась бабуся, коли шила рушники для весільного хліба. Виворітній бік рушника відповідає давнім звичаям і традиціям.
Серед речей, які зберігаються у скрині, є ті, якими бабуся прикрашає свою оселю перед Великоднем. Ці рушники зберігаються всю зиму у скрині, а перед Великоднем їх старанно прасують та розвішують на покуті. Такі рушники називають «покутники». Один із них вишитий «хрестиком», а інший «гладдю»
Ці рушники знаходяться на покуті 40 днів після Великодня, а потім бабуся їх пере та знову складає до скрині аж до наступного року.
Існує така думка, що вишивка – це старомодно і не актуально, багато молодих жінок не використовують вишивані речі у своєму побуті. Та моя родина до таких не відноситься, багато бабусиних речей використовує і моя мама. Так, наприклад, у нашій кімнаті є «покуть» - це невеличкий столик із образами, який прикрашений вишиваними речами. На свято Різдва на покуть ставимо кутю, узвар, цукерки та обов’язково запалюємо свічечку. Бабуся шанує українські звичаї і навчає нас шанувати традиції, які складалися століттями.
Як і в давнину, так і зараз столик на покуті застелений вишиваною серветкою, куток прикрашено рушником, який змінюють на великі свята. Цей куточок нашої кімнати ще раз доводить, що вишивка – це красиво та сучасно і завжди актуально.
Отож, як бачимо, основна функція вишивки – оздоблення одягу, скатертин, простирадл та інших речей для прикрашення оселі. Та, незважаючи на свою повсякденну функцію, вишивка – вид мистецтва, який не знецінюється з часом.
Крім того, вдало поєднується сучасний інтер’єр із старими речами. Як уже було зазначено, у скрині є багато речей, серед яких – простирадла. Вони різні за технікою виконання. Є вишивані «гладдю» оздоблені мереживом, а є вирізьблені з мереживом. Такі простирадла у нашій сім’ї використовуються нині поряд із сучасними речами і від того вигляд кімнати тільки кращає.
Особливо вражають бабусині килими! Це ж скільки терпіння та витримки треба, стільки часу для того щоб вишити один килим. Скільки ж хрестиків треба нашити! А візерунки! Їх бабуся переймала з рушників, збільшувала зображення, підбирала «канву», також зі своїх рушників або у подруг, поєднувала візерунки. Багато часу вже минуло відтоді коли були вишиті рушники, але вони не втратили своєї привабливості і нині. Кольори не вицвіли, нитки не посіклися.
Килими прикрашають стіни у нашій оселі та ліжка. У бабусиному доробку їх чотири.
Вражає на килимах поєднання кольорів, їх переходи. А ще коли врахувати те, що вишивалися вони в той час, коли не було де купити потрібних ниток. Бабуся розповідала, що використовувала старі речі, які розпускала. Фон килима зашито «дарничанкою».
Зараз бабусі 76 років. Вона вже майже не вишиває, бо за роки важкої праці стомилися руки, погіршав зір. Та нам у спадок залишиться від бабусі неоціненний дар – мистецтво у її скрині. Цей дар не втратить своєї привабливості, не знеціниться з часом. Рушники бабусі – нев’януча пам'ять про її нелегке життя. Це наша сімейна реліквія, яка буде передаватися як святиня.
Вишивка в моїм краю
У кожному куточку нашої Батьківщини є люди, які в тій чи іншій галузі прославили те місце, де народились. Кожному своє рідне село чи місто найкраще, бо прикипів до нього душею ще змалечку, бо кожна стежка тут знайома і нині пахне дитинством. Моя земля – це село Хорішки, це Козельщинський край, це Полтавщина. Це земля моїх батьків та прадідів.
Чимало видатних людей викохав Козельщинський край. Це і Олесь Гончар, А. Головко, Олесь Юренко, М. Остроградський, І.Дряпаченко, Олесь Воля, Ю. Сліпо, О. Вусик та ще чимало. Цей список можна продовжувати, якщо дослідити і вивчити історію кожного села. Ці люди увійшли в історію і залишили по собі слід.
Та є серед нас прості, ніким не визнані, маловідомі, але не менш значущі. Це звичайні наші односельчани, які бережуть і примножують культуру українського народу. Це жінки – вчительки, які, віддавши свої найкращі роки чужим дітям, відроджують призабуте мистецтво – мистецтво української вишивки.
Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народно – прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки .
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих майстернях. Відомо, що у XI столітті княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут учили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.
На рубежі XVIII – XIX ст.. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями.
У XIX ст.. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок.
Зі середини XIX – на початку XX ст.. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час у наслідок зародження капіталістичних відносин на місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині – «Стала комісія для промислових справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів.
На початку XX ст.. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо – промислові артілі. У післявоєнні роки вони об’єднувалися в кооперативи, а з 1960 р. реорганізовані у фабрики художніх виробів та виробничо – художні об’єднання.
Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишитих виробів виготовляють в домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів.
Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер*єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величини, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті тощо.
Вишивання вбрання – давня східнослов’янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори – перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг – жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг – кожухи, безрукавки, свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу – безрукавках, гулях, мантах – вишивку розташовували переважно у місцях з’єднаннях двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует.
Серед інтер*єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок та ін.
Матеріалом – основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них здавна вишивали ручно пряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу – заполоч, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап’янові шнурки тощо.
В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки.
До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебелевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання», «рубцювання» тощо.
До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітнього або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверх ниця», «набирування», «кафасор», «штапівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок – тамбур», «кучерявий», «городоцький» та «бавничковий» стібки та ін. В оздобленні тканин одночасно застосовували кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися в умінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів. Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Надзвичайно гарні однотонні сорочки, вишиті відбіленими нитками. Поширеними на Полтавщині були також сорочки, вишиті охристо-золотистими, голубими, темно-синіми та зеленкуватими нитками.. Не менш оригінальні полтавські кілкові рушники, оздоблені композиціями вазонів тощо.
Українська вишивка передається з покоління в покоління і відображає душу народу, прагнення до родинного затишку, любов до прекрасного.
Вишиванками в нашому селі прикрашають житло і нині, використовують на весіллях, шкільних та обрядових святах, зустрічають дорогих гостей.
Серед хорішківських вишивок визначається кілька типів, найхарактерніші з них мають рослинний орнамент, але зустрічаються вишивки, що мають смугасту композицію, яка складається з рядків та круглих «місячків» та «півмісячків», рядків узору ламаної смужки – «ланцюжка».
Вишивали і білим по білому. Саме така вишивка переважала в 30-х роках минулого століття у Хорішках.
А ще додавали до білого кольору червоний.
У рослинному орнаменті переважає калина, любисток, ромашка, фіалка, маки, жолуді, , гілочки дуба та вишні. Серед квітів на тканині вишивають зооморфний орнамент з голубів, лебедів, малинівок. Серед кольорової гами переважають червоний, зелений, оранжевий, голубий, жовтий відтінки. Кожен колір має свій зміст і символ.
Вироби майстринь найрізноманітніші: рушники і сорочки, скатертини і серветки, килими і постільна білизна.
Чи випадково, чи ні але так склалося, що в нашому селі вишиванням займаються колишні вчительки.
Багато років у Хорішківській школі пропрацювала завучем Троїцька Віра Іванівна. Нелегка доля в цієї жінки. Багато труднощів довелося подолати, але не втратила жінка цікавості і любові до народного мистецтва. Вишиває для душі і від душі. Її роботи не залишають байдужими тих, хто хоч раз їх бачив.
Це картини, образи, рушники, серветки. Неможливо передати на словах побачене. Хто бачив ці роботи, той мене зрозуміє. Це такий вид мистецтва, який ніколи не виходить з моди, не старіє. Лише змінюються матеріали: тканина, нитки, кольори.
Завітавши одного разу до оселі Віри Іванівни , знайшли її у кімнаті за улюбленим заняттям – вишивкою.
Жінка закінчувала вишивати рушник.
Та як уже говорила, Хорішківська земля багата на вишивальниць. Та є нашому селі «феномен». Не вишивальниця, а вишивальник. Нині це учень 10 класу Найдьон Віктор. Зовнішньо він нічим не відрізняється від своїх однолітків, але душа зовсім не така. На уроках це ввічливий і уважний юнак, але вдома це майстер вишивки! Де ще ви знайдете 15-ти річного хлопця, який би замість всесвітньої мережі сидів з голкою у руках? Любов до народного ремесла йому передала бабуся(також колишня вчителька) Распопіна Раїса Єгорівна. Ще будучи маленьким допитливим хлопчиком, неодноразово бачив Вітя як з-під бабусиних рук випливали лебеді, зацвітали квіти, кивали головами соняхи, сходило сонце та шуміло море. Мабуть, уже тоді хлопчина вирішив, що буде обов’язково вишивати. А у 8 років він уперше взяв до рук голку. Першою спільною роботою бабусі і онука був рушник.
Пізніше Віктор спробував вишити самостійно невелику картину і робота вдалася. «Зайчик» привітний і усміхнений, наче вітає свого автора з вдалим дебютом. Відтоді вишивка стала для Віктора не просто захопленням, вона стала частиною його життя. Перебуваючи у творчому пошуку, вишукуючи нові й нові зразки для роботи. До однієї з перших робіт належить картина «Нарциси». Та це далеко не єдина картина на квіткову тематику. Дарма, що їх автор майбутній чоловік, але душа його ніжна та щира. Домашню оселю Віктора прикрашають «Соняхи» та ще багато цікавих і красивих робіт.
Та не лише в його оселі розміщені зразки вишивок. Роботи прикрашають поштове відділення, де працює його мама. Коли співробітники пошти зробили ремонт, то Вітя подарував вишиту ікону та рушник
Тепер у юного майстра багато роботи. Надходять замовлення одне за одним. Односельчани цінують його роботи і замовляють з нагоди різних свят: весіль, проводів в армію, випускних вечорів. Бачили їх і в Великих Сорочинцях. Усі бажаючі можуть знайти зразки виробів в Інтернеті. Та не припиняє вишивати ця творча душа. Дещо незвично бачити за шматочком полотна, з голкою в руках високого гарного юнака, та коли дивишся з яким натхненням виводить він хрестики, то розумієш, що це не просто забавка, а справжнє мистецтво. І на душі від цього стає так приємно і затишно, так радіє серце від того, що у наш час звичайний сільський юнак творить диво з див. Вишивка – це виховання, виховання у кращих народних традиціях.
Задумайтесь, якого б дозвілля ви бажали для своєї дитини? Більша частина нинішньої молоді проводить своє дозвілля за чаркою горілки, пляшкою пива, з цигаркою в руках. Подивіться на фото. Чи не хотіли б ви бачити на його місці своє чадо?
Сподіваюся колись таки здійсниться мрія багатьох батьків і наших дітей виховуватиме не «вулиця», а мистецтво. Не можна лишатися байдужим до такої краси. Отак і живуть серед нас ніким не визнані митці. Вони примножують культуру, бережуть багатовікові традиції, створюють красу і затишок в своїй та чужій оселях, займаючись однією єдиною справою – вишивкою.
Листочками дуба і калини квітчають випускників школи.